8 січня виповнюється 90 років від дня народження видатного українського поета, прозаїка та журналіста, одного з найяскравіших представників «шістдесятників» – Василя Симоненка. Незважаючи на коротке життя, яке обірвалося у віці 28 років, Симоненко залишив глибокий слід в українській літературі та суспільстві. Поет із гарячим серцем і великими думками, він створив безліч шедеврів, які стали класикою української літератури, а його життя і творчість – дзеркалом національної свідомості, символом боротьби за правду, свободу та людську гідність.

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці. Це маленьке село на Полтавщині було для Симоненка своєрідним «місцем сили», де він надихався на творчість і життя. «Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці, де мама подарувала мені життя» – так говорив про свою малу батьківщину Симоненко.

Його дитинство і юність припали на важкі роки Другої світової війни та повоєнного лихоліття. Ріс без батька, з мамою і дідусем. У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу і вступив до Київського університету імені Тараса Шевченка на факультет журналістики.

Роки навчання в університеті допомогли Василеві Симоненку проявити свій поетичний талант. В цей час він багато писав, був членом студентської літературної студії імені Василя Чумака (СІЧ). Вимогливий і критичний до поетичного слова, намагався доводити свої твори до художньої досконалості, але в умовах прискіпливої радянської цензури майже не друкувався.

Після закінчення університету Симоненко працював у редакціях газет «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», а також був власним кореспондентом «Робітничої газети». Вже зовсім скоро молодий журналіст відчув, що пропагандистська та агітаційна робота не надихає його і, що він втрачає щось набагато більше і справжнє. Згодом у своєму щоденнику Симоненко писав: «Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети».

Справжнє покликання Василя Симоненка проявилося в поетичній творчості, яка стала для нього формою протесту проти несправедливості. У поезії, сповненій палкою любов’ю до України, поет вдало поєднував чуттєву лірику з потужною громадянською позицією. Стрижнем поетичного мислення Симоненка була доля України, любов до рідної землі, ненависть до її ворогів і віра в непереможність свого народу. Віршовані рядки Симоненка «Народ мій є! Народ мій завжди буде!» стали не лише літературним, а й громадянським маніфестом.

Один із найвідоміших віршів «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину. За змістом і духовним наповненням, це заповіт поета усьому українському народові: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину».

Окрім поезії, Симоненко залишив значний доробок у прозі та публіцистиці. Його щоденники, есеї, журналістські статті стали важливими документами епохи, в яких він аналізував стан суспільства та виступав на захист людських прав. Саме за свою принциповість і відвертість він зазнав переслідувань з боку радянської влади.

Маючи загострене відчуття справедливості і правди, Симоненко пристрасно боровся проти тогочасної брехні, спотворення історичних фактів. Він став активним учасником Клубу творчої молоді «Сучасник», членами якого були Алла Горська, Лесь Танюк, Іван Світличний. Саме учасники Клубу розшукали і першими публічно розповіли про місця масових поховань жертв розстрілів НКВС у Биківнянському лісі й написали до місцевих органів влади меморандум із вимогою оприлюднити правду про моторошні злочини й належно вшанувати пам’ять про закатованих людей.

Зовсім скоро Симоненко починає жити під наглядом відповідних структур влади, зазнавати утисків і переслідувань. Він гостро відчуває на собі свавілля цензури, яка безжально корегувала його твори і забороняла їх друкувати. За декілька місяців до смерті Симоненко з гіркотою і сумом написав у своєму щоденнику: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над моїми віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ж можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни».

За життя письменника було видано лише збірку лірики «Тиша і грім» і казку для дітей «Цар Плаксій і Лоскотон». Решту його збірок друзям доводилося «пробивати» у друк неймовірними зусиллями вже по його смерті. Лише у 1981 році, після 15-ти років офіційної заборони поета, з’явилася книга вибраної поезії «Лебеді материнства».

Василь Симоненко помер 13 грудня 1963 року. Навколо причин його смерті ходило багато чуток. За офіційною версією він помер від швидкоплинної хвороби, але є свідчення друзів і колег Симоненка, що за декілька місяців до смерті його було жорстоко побито працівниками міліції, що могло стати причиною передчасної смерті поета.

Олесь Гончар називав Василя Симоненка «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко – «поетом із Шевченкових долин», а Василь Стус говорив про поета так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само…».

Василь Симоненко став знаковою постаттю для всього українського народу. Його полум’яна поезія і нині запалює в серцях українців вогонь патріотизму, заряджає незламним духом завзяття, сміливості та відваги.