Максим Рильський. Ліна Костенко.                                Два великі Поети, гордість України.            Вони і народились в один день – 19 березня. Тільки з різницею в 35 років. Максим Тадейович у 1895 році, Ліна Василівна – у 1930.                   Кожна людина є представником  свого часу. Тільки, як сказала Ліна Костенко, в одному житті відбивається головне, а в іншому – «збіговисько дрібниць».                                                                                   Максим Рильський був сином шляхтича і селянки. Родичі шлюб батька не визнали, тому подружжя мусило переїхати з Києва у село Романівку. Коли Максимкові було 7 років, Тадей Рильський помер. Сироту взяли під опіку Лисенки, хоч мали п’ятеро своїх дітей. Славетний композитор навчав хлопчика грати на піаніно і розуміти музику. Він розповідав про своїх друзів: українського етнографа Тадея Рильського, драматурга Михайла Старицького, історика Михайла Драгоманова, автора гімну України Павла Чубинського… Згадував ученицю Лесю Косач. Дівчина могла стати великою піаністкою, та тяжка хвороба прикувала її до ліжка. Тоді свій талант вона направила в єдине доступне їй мистецтво і стала – Лесею Українкою. Так формувався головний принцип життя Максима Рильського: що б не трапилось – не опускати руки, бо горе минається, а життя триває. З 1917 р. Київ охопив вихор революції. Йшли обшуки, мобілізації в різні армії, розстріли… Одні знайомі загинули, другі опинились у еміграції, треті переховувались…Студент Рильський перебрався у рідне село. Працював учителем у Романівці й сусідніх селах, у залізничній школі, на робітничому факультеті…Кожну вільну хвилину віддавав книгам, бо закінчити університет не було можливості. Зболене серце зцілював красою природи, музикою і поетичним словом. Поезій було створено на кілька нових збірок. Нових, бо перша збірка вийшла ще в 1910 р. Рильському було тоді 15 років.

Через кілька бурхливих і кривавих років все стихло. Україна стала однією з республік Радянського Союзу. Але з часів УНР лишились українські літературні твори, наукові статті, підручники, українські школи, Академія наук… Збуджена національна свідомість дала могутній імпульс розвитку української культури. Почався «червоний ренесанс». Тоді стало ясно, що Україна має поетів світового рівня. Максима Рильського було визнано одним з «нових класиків» – неокласиків. Неокласики не порушували ідеологічних питань, не висували політичні гасла. Вони зосередились на вічних людських цінностях: добро, краса, мудрість, людяність, духовність… А потім прийшло «чорне десятиліття». Почались арешти української інтелігенції. У перші хвилі заарештованих потрапили поет Максим Рильський і вчитель Василь Костенко. Поет видався підозрілим своїми віршами, а вчитель – тим, що знав 12 мов.  Існує легенда, що, коли до нього прийшли з обшуком енкаведисти і сказали: "Показуй, де ти ховаєш зброю", Костенко усміхнувся і кивнув на колиску: "Отам". Там у колисці спала маленька Ліна. Існує легенда, начебто за Рильського заступився шанувальник його творчості Микита Хрущов. Він поскаржився Сталіну, що заарештовано талановитого українського поета. «Таланти треба берегти», – кинув вождь. І Рильського відпустили. За сімейними спогадами, слідчий спочатку оголосив, що поета засуджено на 10 років. І витримавши довгу паузу, повідомив: «Хотя, Рыльский, вы и наш классовый враг, вы еще можете быть нам полезны. А потому принято решение вас освободить…» Максим Тадейович вийшов з тюрми хворим на серце. Арешти тривали, друзів-неокласиків звинувачували в аполітичності, що було недобрим знаком… Знайомі перестали його впізнавати. На роботу не брали. А на руках дружина і діти… У ті страшні роки Максим Тадейович втратив обох старших братів. Його забрав до себе Остап Вишня, допоміг влаштуватись. Їхня дружба зав’язалась на все життя. Коли Вишня теж пережив арешт і 10 років ув’язнення, Максим Рильський допоміг йому і з житлом, і з роботою, і з поверненням до творчості. Рильський, як інші уцілілі українські поети, мусив хитрувати. Він включав у нову збірку поезій 2-3 вірші про радянську дійсність, про буяння нового життя, згадував робітників та колгоспників, партію… Поети про себе називали такі вірші «паровозами», бо вони «витягували» до друку усю збірку. Та все більше творів відкладав у шухляду, бо цензура їх не пропустила б. Цим компромісом урятував сім’ю, отримав можливість допомагати друзям. Він носив у тюрму передачі Євгену Плужнику – єдиний з усіх знайомих, дав гроші на житло звільненому перекладачу Григорію Кочуру…

Тодішні читачі швидко навчились відрізняти справжню поезію від  «паровозів». Ліна Костенко рано стала розпізнавала справжнього Рильського. Того, що бачить, як «на вербі срібляться котики і став холодний посинів». Чує, як «замовкло поле стоголосе в обіймах золотої мли». Знає, що серпень з вереснем – то лицарі у дружнім змаганні схрестили шпаги «над медовою землею»: «перша шпага – жовтий промінь, друга шпага – сірий дощ»… Вона, як і Рильський, любить природу «не для себе», вона відчуває її живу душу.

Випробування і потрясіння Другої Світової війни породили небувале у світовій культурі явище. З давніх часів вважалось: «Коли гримлять гармати, музи мовчать». Але поети України заговорили в повен голос. Відбулось небачене піднесення громадянської лірики. І серед перших поетів – Максим Рильський. «Слово про рідну матір» – поезія не про партію чи Сталіна. Це слово любові до України, яку «сходили босими ногами» Сковорода, Котляревський і Шевченко, культуру якої творили Лисенко і Заньковецька… Це образ України з древньою історією і могутнім народом, що «не вмер, не вмре від жодної гармати», що піднявся від Дніпра до Карпат.

В те воєнне лихоліття муза поезії прийшла втішити й одинадцятилітню Ліну Костенко. Їм обом – визнаному поету і дівчинці – довелось зазнати лиха евакуації, недоїдання і холод… Але й пізнати справжню людяність.

Коли Друга світова війна закінчилась, сталінізм спробував укріпити свої позиції. Тюрми й табори поповнювались і солдатами, що вижили у німецькому полоні, і селянами, які «перебували на окупованій території», і різними «націоналістами»… Василя Костенка засудили на 10 років. Його донька подала документи на філософський факультет Київського університету. Вона вже проштудіювала Арістотеля, Платона, Дідро, Гельвеція, у 16 років опублікувала свої перші вірші. Золота медаль давала їй право на вступ без екзаменів. Але прізвища Костенко серед першокурсників не було. Представник «особливого відділу» заявив: «Таких, как вы, мы не принимаем».

Партія знову брала літературу під контроль. Газети друкували статті на зразок «Про націоналістичні помилки Максима Рильського». Бібліотеки отримували списки художніх творів, які слід знищити. В тих списках – «Неопалима купина» Рильського. Заарештувати автора не дозволяла його слава. Тоді Рильського спробували відсунути на периферію культури – призначили директором невеличкого Інституту фольклору, мистецтвознавства та етнографії. Чиновники не розуміли, що митцю неможливо заборонити творити. Дім Рильських поряд з Голосіївським парком став притулком для талантів знаних і ще не знаних. Тут відпочивали душею Довженко, Вишня, Сосюра, Малишко, Воронько, Стельмах… Сюди приїздили легендарні співаки Іван Козловський та Дмитро Гнатюк… Тут бувала талановита молодь…

А Ліна після вигнання з Київського університету поїхала навчатись у Чернівці. Та коли на вулиці від голоду втратила свідомість, зрозуміла: треба повертатись до мами, удвох вижити легше. Щороку 19 березня за нею заходили друзі. Вони йшли на Хрещатик, відправляли з Головпоштамту вітальну телеграму Рильському і починали святкувала день народження Максима Тадейовича і Ліни. Одного разу дівчина прийшла до нього зі своїми віршами. І не наважилась натиснути кнопку дзвінка. Лише поклала біля дверей квіти із запискою «Від української молоді». Іншого разу він вийшов назустріч у парковій алеї. Дівчина не посміла підійти. Саме про цю зустріч поезія «Пейзаж у пам’яті»

У 1953 р. Сталін помер. Почалась так звана «хрущовська відлига». Було визнано неправильність «культу особи Сталіна». Відбулась реабілітація частини невинно засуджених. Ослабла цензура, стали публікуватись раніше заборонені твори. Стрімко формувалось критичне ставлення до сталінської епохи, вільнодумство, що пізніше вилилось у рух дисидентів. Короткий період «відлиги» став утіхою останніх років життя Максима Рильського. Поезії, що лежали багато років, діждали свого часу. Одна за одною виходили поетичні збірки. Одна з них мала символічну назву «Третє цвітіння». Він бачив, як у літературу приходить нове покоління – «діти війни». Згодом їх назвали шістдесятниками. Мабуть, читав збірку шістнадцятилітньої Ліни Костенко «Проміння землі» чи наступну, «Вітрила», – Максим Тадейович не пропускав нового і талановитого у мистецтві. А то була дуже талановита і смілива молодь. Недарма ж збірка юного Дмитра Павличка називалась «Правда кличе». Ліна Костенко надіслала свої поезії у Московський літературний інститут. Її прийняли навіть без обов’язкової на той час рекомендації Спілки письменників України. Гуртожиток літінститутівців був у знаменитому Передєлкіно – селищі творчої інтелігенції. Поряд жили Корній Чуковський і Борис Пастернак. Однокурсник Єжи Пахльовський у Пастернака ламав бузок для Ліни. Та між їхнім коханням проліг державний кордон. Єжи повернувся у Варшаву.

Закінчивши Літінститут з відзнакою, Ліна могла лишитись у Москві, писати по-російськи і швидко прославитись. Та якось їй сказали про мову українців: «Вы же интеллигентный человек. Зачем Вам этот язык индейских племен?» А рідна мова для неї, як і для Рильського, стоїть в ряду найвищих духовних цінностей людства: мова, творчість, історія, природа, кохання, гідність… Вона повернулась додому. В її поезіях не було жодного рядка ні про партію, ні про соціалізм, ні про «червоні дні календаря». Солідні добродії із Спілки письменників пояснювали, що «так не можна», радили піти на компроміс, зняти деякі вірші, продемонструвати лояльність до радянської влади, попереджували про неминучі неприємності… А її нудило і від цього добровільного плазування перед владою, і від перетворення української мови на російсько-український чиновницький суржик. Ліна Костенко не поступилась жодним рядком, жодним словом. Тоді наказали розсипати вже набрану збірку і 15 років не друкували. Як сказав Євген Маланюк, вона опинилася з кляпом у роті. Геніального поета не соромились звинувачувати у «низькому художньому рівні», цькувати в пресі, криками й тупотом зганяти зі сцени… Вона не корилась. Протестувала проти арештів серед української інтелігенції, писала листи на захист Чорновола, допомагала постраждалим….

Як свого часу Рильський, Ліна Костенко писала «у шухляду». Її поезії доходили до читачів здебільшого через «самвидав», переписані від руки, передруковані на машинці, завчені напам’ять…Тоді було написано і «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші збірки «Над берегами вічної ріки»… У її присутності літературні чиновники почувалися неприємно, ущербно. Світлана Короненко згадує її появу у Спілці письменників України на літературному вечорі Івана Малковича. Коли Ліна Василівна увійшла в зал, всі оніміли й завмерли, а потім почали підводитися з місць… Гостя кинула тільки одну фразу; «Настільки я зрозуміла, це студія літературної майстерності, а за столом «майстри»? Ті, що сиділи в президії, потупили очі: «За столом справді були не майстри, а досить посередні поети, які з висоти спілчанських посад повчали нас, молодих. Як же тоді вони принишкли…» Може, саме за стійкість, за оте, від Рильського: «все збудеться і все мине», «неправді не служить», «життя непроданим пронести» – подарувала їй доля друга, коханого, опору в житті, її Василя. Тільки ненадовго, бо був він набагато старшим, покаліченим на фронті…

У 1990, 2000, 2010 рр. Україна відзначала ювілеї великої письменниці. Анатолій Дімаров сказав: «Минули роки й роки. Топтуни й ревуни, які зганяли Вас із трибуни, де вони всі подівалися?.. Ваша ж зоря як сяяла, так і сяє, гордо і чисто, на поетичному небосхилі України, якій ви офіруєте своє серце і душу, свій великий талант». Ліна Василівна Костенко в усі часи, на всіх перегонах історії лишається собою. Вона відмовляється від нагороді премій, не дає інтерв’ю, не розказує про особисте життя… А кожен твір Ліни Костенко стає культурною подією – хоч нова збірка поезій, хоч стаття «Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала», хоч роман «Записки українського самашедшого»… І поетичні цитати розлітаються по світу.